• Сьогодні: Вівторок, Січень 23, 2018

Шах: «Навіть Путін знає, що таке 11-й батальйон!» – ФОТО

  • 59282
  • 59282
  • 59282
  • 59282
  • 59282
  • 59282
  • 59282
  • 59282
  • 59282
  • 59282
  • 59282
  • 59282
  • 59282
  • 59282
  • 59282
  • 59282
  • 59282
  • 59282
  • 59282
  • 59282
  • 59282
  • 59282
  • 59282
  • 59282
Серпень24/ 2016
avatar
Тарас Шако

журналіст видання "Маєш право знати", громадський активіст

Вони прийшли на інтерв’ю разом. Він – воїн знаменитого 11-го батальйону «Київська Русь», безстрашний і відважний оборонець України. Доброволець, який у перші дні війни не став чекати повістки, а сам пішов до військкомату, щоб стати на захист своєї сім’ї, свого міста, і незалежності своєї держави. І вона. Яка захищала його. І там, і тут. Його надійний тил. Його дружина.

25 років тому в День українського прапора вони стали на весільний рушник. Разом вони пройшли цю війну. Він – тримаючи в руках то АГС, то снайперську гвинтівку, то автомат Калашникова. Вона – тримаючи в серці любов і готовність зробити будь-що, навіть покрити лайкою генерала, аби тільки чоловік та його побратими вижили. Ця історія про тих, хто захищав Незалежність України в найкритичніший момент. Кожен по-своєму. Подружжя броварчан – Олег “Шах” та його дружина Оксана.

шах (15)

96 днів на першій лінії оборони

10 серпня 2014 року з Броварів я потрапив в Артемівськ (нині – Бахмут). Наступного дня ми поїхали в Дебальцеве. Там я присягнув, і через два дні ми пішли в наступ на Фащівку, це вже за Дебальцевим. Після двох тижнів у Фащівці пішли ще далі в наступ на Адріанополь, це під Алчевськом. Там ми потрапили в оточення. Ми насправді цього не бачили. Нам дзвонять і кажуть: ну, ви в оточенні. І нас повернули назад, бо нас було мало. Так ми потрапили в село під Дебальцевим – Чернухине.

В Чернухиному ми тримали оборону. Там вперше прийняли бій із елітним підрозділом морської піхоти Російської Федерації.

Першу нагороду я отримав за бій під Адріанополем. Я взяв спецгрупу розвідки. Одного разу стояв на блокпосту і до нас під’їхали «ЛНР»-івці.

Вони не знали, що ми там стоїмо. Я помився тільки, весь такий порваний був, тоді всі ходили в чому попало, без знаків розрізнення. Ну вони подумали: якщо я бородатий, значить свій. Подумали, що я чеченець, там їхні чеченці просто поряд стояли. Я питаю, ви хто такі? А він до мене матом: «Ти що, б****, не бачиш?» Я відразу автомат навскидку і почав косити.  Трьох я поклав зразу, інших вже потім, а трьох забрали в полон. Мені тоді вперше дали за це Державну нагороду – за військову службу Україні.

шах (12)

Тоді в мене з’явився брат – Льоха з Чернігова, з яким ми тоді були на блок-посту, це вже вважається мій кровний брат, тому що я врятував йому життя. Я його ногою вдарив, щоб він не потрапив під перехресний вогонь. Його мати до сих пір мені дзвонить і каже: дякую тобі за сина. Він теж мене називає братом.

З жовтня по грудень 2014 року ми були на ротації. У нас було поповнення особового складу, позаяк в нас були великі втрати, плюс біля двохсот 300-х.  І нашого командира Батю вбили.

Потім в грудні, 19 грудня, я пам’ятаю, якраз їхав додому з Десни, але нас всіх по тривозі терміново повернули назад. 22 грудня ми вже вантажились на Чонгар. Була інформація, що через Чонгар має бути наступ, і нас як бойовий батальйон поставили туди.

Ми зайняли Чонгар. Були ми там до початку лютого. Потім ми звідти «знялись». Частина хлопців залишилася в Опитному. Частина потрапила на шахту Бутівка. Туди потрапив і я. Це була найгарячіша передова точка після Донецького аеропорту.

шах (16)

Оксана, дружина Шаха: Вони там пробули більше трьох місяців без перерви, без жодного дня на відпочинок. Ми їх звідти визволяли, ми протестували під Міністерством оборони, під Адміністрацією Президента. Адже є стандарт у всіх книгах з військової медицини – що не більше 45 діб людина має перебувати в такій зоні.

Шах:  Навіть в Донецькому аеропорту хлопці 21 день були – і ротація.

Оксана: Навіть кіборги – вони менше страждань понесли, ніж ці хлопці. Вони на першій лінії оборони були 96 днів. За цей період тільки 4 дні не було обстрілів. Кожен божий день: ні виспатися, ні поїсти. Великдень у них був у 2015 році – більше 12 годин йшов бій.

Шах: З самого ранку почався, і тривав до самої ночі.

Оксана: Генштаб з них познущався, з цих хлопців, 2 рази намагалися вивести.

Шах: Три.

Оксана: Так, 3 – на третій раз вже вивели. Ну ви уявіть, йдуть батальйони на Бутівку, а їхній комбат розвертається і каже: «Ні, я туди не піду». Там його, здається, під трибунал віддали.

Шах: І 93-тя бригада теж відмовилася туди йти.

Оксана: Вивели їх 19 травня на 3 дні. Щоб поспали. Дали їм трошки поїсти, а потім, не як героїв, як ото 93-ту бригаду, а як собак, їх відправили на Чонгар назад, під палюче сонце, без води, без їжі, без даху над головою.

Шах: Та нічого, нормально.

Оксана: …як собак. Я через тиждень не витримала: взяла машину і поїхала туди. Мер допоміг, їжі дали хлопці в мерії  і волонтери теж допомогли. Я завантажила машину і поїхала на Чонгар.

шах (21)

Медалі отримали ті, що в бункерах сиділи

Шах: Ще в радянські часи я служив в службі безпеки в Челябінську, у секретному хімбатальйоні охорони, який обслуговував ядерні шахти.

Оксана: Вишкіл у нього був нівроку. Він йшов на війну як Рембо. І там ми отримали другу групу інвалідності.

Шах: Ну там контузія трошки…

Оксана: …та там не одна контузія! Остання була 5 травня. Поранення в голову було, пробило каску.

Шах: История об этом умалчивает. (усміхається)

Оксана: Та вони нічого не фіксували. Це вже останню контузію зафіксували, бо вона була сильною.

Шах: Да, це під Бутівкою. З вух, з носа, з рота кров дуже сильно йшла.

Оксана: Ті два дні життя він не пам’ятає зовсім. Після контузії ніхто його не відправив на лікування. В такому стані він перебував з 5 по 19 травня.

Шах: Нам сказали –  прилітає граната, далі встаєш і стріляєш.

Оксана: Це тому, що Батя так сказав. Прилітає граната – все одно встаєш і воюєш. Баті немає, а вони далі продовжують виконувати алгоритм. Ну, ото довоювалися тепер.

Шах: Але зате 11-й батальйон ніколи не здається.

Оксана: Ото як в травні прийшов (2015-го), з червня по вересень в госпіталі, з жовтня по кінець січня в «Нодусі»…

Шах: Але зате пацани живі залишились.

Оксана: Ну да, це добре, що живі. Не всі цілі, але добре, що живі.

Шах: А нагороди отримали, ті, які взагалі не воювали, в бункерах сиділи. Але головне, що живі пацани. Все інше мені байдуже. Ми не за нагородами туди йшли. Я так вважаю.

шах (17)

Що найстрашніше на війні

Шах: Страшно повертатися. Не знаю чому. Тяжке тут життя.

Оксана: Він спочатку сам навіть в місто не виходив. Його тут все і всі дратували.  Як люди можуть в мирному житті ходити спокійно, якщо там іде війна?

Шах: Я пішов туди захищати свою сім’ю. Україна – це моя Батьківщина. Я тут народився. Я тут живу. А туди я пішов, щоб вони сюди не прийшли, щоб тут не було вибухів. Ми їх там не просто затримали і далі не пустили – ми сказали, що ніхто здаватись не буде, ніхто відступати не буде. Навіть Путін знає, що таке 11-й батальйон.

Оксана: Їх боялися ще до того, як вони вийшли в бій. Їх комбат Гуменюк – він же з руху «Пласт». Дуже багато хлопців з 11-го батальйону його вихованців, майданівців. Гуменюк – справжній офіцер. Таких мало в армії.

Шах: Коли Батя був з нами – ми не мали права його підвести. Ми були горді за свого командира – за Батю.

шах (5)

Історія кохання

Оксана: Познайомились в Києві.

Шах: В клубі тих, кому за 30 (сміється)

Оксана: Десятого лютого було 25 років, як ми разом. А 23 серпня було 25 років, як ми одружились. На День українського прапора, якраз у 1991 році.

Шах: Дві дочки в нас, а ще внучка і внук.

шах (7)

Правий сектор, кіборги та австрійці на передовій

Шах: Спочатку в мене був позитивний – Лисий. Але я ж постійно десь лазив, щось мінував. Один каже: слухай, на когось він мені дуже схожий. На когось з «Грозових воріт». Шах? Точно, Шах!

Я єдиний Шах в батальйоні. Мене дуже добре знають і 25-й батальйон, і 93-та бригада, і Правий сектор. Ми з «Правим сектором» стояли, австріяки ще з ними були – чотири людини. Бен у мене дружбан – австрієць арабського походження. Вони були дуже добре підготовлені.

В нашого мєлкого з гранатомета влучив розряд, розбив бронежилет, відірвало руку. Так цей австрієць дуже майстерно перебинтував. Навіть в госпіталі дуже здивувалась: сказали, що дуже професійно все зроблено. І якби не ця професійна  перев’язка, то він би і ногу втратив. Отак. Це вони з нами стояла на шахті Бутівка.

Пацани з Правого сектора дуже класні. Ніколи не піаряться, бойові пацани.

Я знайомий з хлопцями з Правого сектора, які з перших днів в Аеропорту воювали.  Так-от, далеко не кожен з них має право одягнути шеврон «Кіборг», щоб ви знали. Не так, як всі зараз поначіплювали ці шеврони, і ходять. «Кіборги». Я з хлопцями розмовляв, зі справжніми Кіборгами.

Всі кажуть: 242 дні вони захищали. Але підряд ні 242, ні 50 підряд ніхто не захищав. Максимум 21 день і ротація. Це мені хлопці-кіборги розповідали.

А ми цілі 3 місяці без відпочинку, без єдиного дня перепочинку проти двох батальйонів сепарів, які підлазили на відстань 15-20 метрів.

В мене AГС був  і в мене хороша позиція була. Я стріляв під оцей розбитий міст, який часто по телевізору показували. (показує на карті)

Стояло нас всього-навсього десь близько 70 осіб проти двох батальйонів – батальйону Гіві і «Восток».  Ну, до Гіві ми не дійшли, нам не дали. Так би я з ними «познайомився».

Гіві позиція тут була. От – донецький аеропорт (показує карту). Росіяни приїжджали сюди постріляти, трохи нас «пошаманити». Вони приїхали, пошаманили, а потім трупи позбирали і поїхали.

шах (13)

Обмін полоненими

Так, на обмін їздили. Ми привозили сепарів в Авдіївку, а потім вже СБУ їх міняла, бо то їхні проблеми. Але СБУ ми перестали довіряти,  бо у Фащівці ми їм здавали сепарів, а через два дні бачили їх знову на позиціях. Ну, тоді ми їх просто розстрілювали. Більше ми полонених не брали.

Раз здали і побачили, що це негативно. У ворога теж був наказ: нікого живими не брати. Так ми і не здавалися б. По-перше, навіщо нам здаватися? Нас і так зразу розстріляють, тому що я АГС-ник, кулеметників відразу розстрілюють.

шах (9)

«У мене дві новини – хороша і погана. Хороша – я живий»

За рік в армії мені видали 1 комплект форми, вже при виході. Ми йшли туди і  все купували за свої гроші: від голови до п’ят – бронік, каску і все інше. У Фащівці всі мої речі тоді згоріли.

Оксана: Пішли вони, значить, туди в Дебальцеве. Через два тижні Олег дзвонить і каже: в мене дві новини. Одна гарна, друга погана. Гарна – я живий. Добре, кажу, це чутно. Яка погана? «Крім речей, тих, що на мені, в мене більше нічого немає». Питаю, що сталося. Каже: Гради обстріляли. Знову все по-новому – збираємо особисті речі, одяг…

Шах: Ні черевиків, ані бушлата – нічого від держави не отримував.

Оксана: Коли їх вивели на Чонгар після Бутівки, фактично викинули як пляшки під паркан. Я дзвоню в генштаб і кажу: ви ж їжі хоч хлопцям дайте! Відповідають: «Хммм, так їм же видані польські пайки!» Кажу – кому ви видали? Вони хлопцям не дійшли!

Шах: Да, не бачив цих пайків взагалі.

шах (20)

Подзвонила в Генштабі і почала плакати, кричати і лаятися

Оксана: Вже мали їх вивести з-під Бутівки, але ніяк не виводили. Стріляють же кожного дня нещадно. Якось в обід ми говорили з чоловіком. Каже, стріляють капець. Розвідка вже з шахти поїхала до командира. Він весь час в бункері сидів. Приїхали до нього: «Дай вогню, бо розстрілюють в м’ясо!» А він каже: «А чого ви висовуєтесь? Не висовуйтесь. Бо російська армія непереможна».

Це було в обід, а ввечері (це вже після нашого пікетування під адміністрацією президента) сиджу у Фейсбуці. Жінки вже всі перезнайомились. Дівчата почали писати, що хлопці дзвонять і починають прощатися.  За рік такого не було.

Я почала дзвонити чоловікові. Додзвонитися було важко, бо там проблеми зі зв’язком. Нарешті ввечері він сам передзвонив. «Ну що там?», – питаю. «Нема коли говорити», каже, «бо такий кошмар, що просто неможливо передати». Я питаю: що – вогню не дали? Ні, каже, не дали. Відмовляють. Я беру телефон, дзвоню в Генштаб, мало не кричу, плачу і навіть матюками почала крити. Кажу цьому генерал-лейтенанту: дайте ж вогню! Відповідає: а до командира що – вони не можуть звернутися? Я йому розказую цю історію з розвідкою і бункером. Він послухав. «Перестаньте плакати. Я зроблю все, що зможу».

Тут через 2 години Олег передзвонює. Хлопці там на фоні кричать, дякують. Анекдот. Наступного ранку, о 7:30, передзвонює мені цей генерал: що – дали вогню? Я кажу: дякую.

шах (8)

Шах: Ми сказали, що не здамо Бутівку. Якщо сказали – значить не здамо. Ми там вже були готові померти.

Оксана: Так, вони сильні духом, але ж не можна так знущатися.

Шах: Але ж ми не відступили. Ми всі б там лягли, але Батю не зрадили б.

Фото – Катерина Мамайсур-Негода

  • noyesmaybe

    Героям слава! Таких людей би в МО та командирами, але ж нагору спливає відомо що.

    Проте я б не забував про безпеку, помста річ складна та й расєя не далеко.