• Сьогодні: Понеділок, Липень 16, 2018

Розвідник Іванюк: «З усіх командирів охорони ЧАЕС живим лишився тільки я»

Квітень25/ 2016
avatar
Ірина Ющенко

Журналіст видання "Маєш право знати", мешканка Броварів

Пригадую, коли  у 1986 році  сталася аварія на Чорнобильській АЕС, ніхто  не усвідомлював  масштабів цієї трагедії. По-перше,  щоб не створювати паніки в СРСР, вся інформація про справжні наслідки катастрофи замовчувалася; по –друге, те, чого люди не могли відразу відчути фізично, не викликало особливого хвилювання.

Лише через кілька років українська Хіросіма і Нагасакі заявила про себе на повен голос, адже такі «помилки» не минають даремно для всієї нації: пішли з життя ті, хто першим кинувся  приборкувати розбурханий атом, помолодшали хвороби «сучасності» – онко та серцеві захворювання. Геннадій Іванюк –  один із тисяч українців, які 30 років тому за покликом «партії» і  власної совісті поїхав  у чорнобильську зону допомагати ліквідовувати аварію, і один із небагатьох, хто сьогодні залишився в живих після нерівного бою із невидимим вбивцею – атомом.

Геннадій Іванюк –  67 років. Агент «008» – ветеран розвідки України, ветеран МВС, учасник ліквідації аварії на ЧАЕС, спеціаліст у сфері охорони і безпеки бізнесу, член Асоціації письменників України, поет, автор 4 збірок ліричних віршів, автор та розробник енерго-інформаційної медицини.

Народився в Підмосков’ї. Після закінчення  військового училища переїхав у Бровари, де мешкає вже близько півстоліття.

Радіація має смак

«Із Чорнобилем у мене пов’язано 6 років життя.  Із них 4 роки я працював  у чорнобильській зоні на постійній основі.

Про те, що в Прип’яті зірвалася атомна електростанція, я дізнався у Броварській лікарні – саме лікував нирки.  Вночі 26 квітня по тривозі підняли медиків і вони поїхали в чорнобильську зону.

ЧАЕС. Іванюк.
Геннадій Іванюк

На той час я служив начальником залізничного пульту охорони м. Києва. Після лікарні разом із іншими офіцерами свого управління  я написав рапорт про те, що хочу допомогти в ліквідації аварії. У Прип’ять відправили частину офіцерів і сержантів, але мене із-за здоров’я того разу не взяли. Потрапив я в зону тільки в травні 1987-го року. Мене командирували на півтора місяці підмінити начальника управління охорони, який пішов у відпустку. Я виконував обов’язки зам начальника управління, яке об’єднувало два відділи – Прип’ятьський і Чорнобильський. Пригадую, коли їхав у зону, в Іванкові відчув якийсь дивний металічний присмак у роті. Відразу і не збагнув, що це таке. Поплямкав-поплямкав, і тут осінило – так це ж радіація! Виявляється, радіація має смак. Металу.

ЧАЕС. Іванюк.

Звичайно, я знав куди їду. Знав, що  хлопці-пожежники, які  першими пішли гасити реактор,  протягом року померли від опромінення, знав, що мої колеги-офіцери, котрі повернулися із зони, захворіли на променеву хворобу. Але поїхав. Я – офіцер, а офіцер  ховатися не має права. Найперше, що побачив, коли приїхав у Прип’ять –  багато людей у спецформах і масках. Вони постійно все мили: дороги, будинки, дерева, техніку… Мені пізніше також видали маску, та одягав я її рідко. Так як і всі. Радіації ж оком не побачиш.

У моєму  підпорядкуванні було близько 300 чоловік. Штат постійно мінявся: одні їхали додому на лікування, інші – приїздили.  Чим ми займалися? По всьому периметру Прип’яті було поставлено колюче огородження, яке було під’єднано до пульту охорони. Нашим завданням було охороняти територію від мародерів. Люди  вимушено залишили свої домівки, і всі свої статки  також залишили вимушено, адже все було заражено радіацією. Різноманітної техніки  в чорнобильській зоні також залишилося дуже багато. Мародери не зважали на радіацію – вони обкрадали квартири, а потім награбоване продавали.  Пригадую одне затримання, коли мародери намагалися за допомогою крану перенести через колючу огорожу вантажівку. Мої хлопці затримали їх «на гарячому».

ЧАЕС. Іванюк.

Окрім того, що  вибухом було повністю зруйновано 4 реактор електростанції, загинув дуже важливий об’єкт Всесоюзного значення –  потужна радіолокаційна станція «Чорнобиль-2», яка фіксувала зліт всіх ракет, що запускали  із західних країн. Ця станція мала антени в десять разів вищі за сосни. Це був величезний об’єкт. Ми, по суті, охороняли «труп» цієї станції.

Як й інші міліціонери, я жив у гуртожитку. Тільки в кімнаті мешкав сам. Харчувалися всі в їдальні. Годували нас добре, деякі  хлопці навіть поправлялися. Були чутки, що нам начебто видавали горілку, як захист від радіації. Це неправда – горілки не видавали, її хлопці привозили з дому, коли їздили на «побивку». Контроль «зверху»  був жорсткий, розслаблятися не було коли, але все рівно тихцем випивали. Чи була  горілка насправді способом «захисту» від радіації –  сказати не можу.

Як “запобігали” радіації

У нас був єдиний  спосіб захиту – не їсти те, що росте на цій місцевості. Всі це прекрасно знали, але втриматися могли не всі, бо під ногами  було стільки ягід і грибів, на деревах –  яблук, груш, вишень, слив! А в річці Прип’ять ви б бачили скільки риби! Може, це так радіація спровокувала, але урожайність того року була як ніколи. У одному з сусідніх сіл ми знайшли розбиті і перевернуті вулики, переповнені медом. Я сам пасічник, і мені стало жаль бджіл, тож забрав вулики і перевіз до казарми. Але після того, як хлопці вийняли стільники і їх з’їли, довелося вулики відвезти назад. Як же його їсти, коли все  забруднено радіацією? Я знав, що і так отримую  «порцію» 2 мілірентгени на годину. Правда, ця  «порція» часто  була і більша, адже  постійно виїздили оглядати  «могильники» радіовідходів. Один із найбільших був  біля села Підлісне. Тоді маски і одягали, та все рівно в горлі першило.

ЧАЕС. Іванюк.
1991 р. Під час об’їзду постів. Крайній справа – водій Г. Іванюка, другий справа – Г. Іванюк, крайній зліва – старший посту, другий зліва – майор Божок – начмед міліцейських підрозділів.

Звичайно, складно було втриматися, щоб не покуштувати дари природи. Але я нічого не їв. Просто бачив, що в лісі та околицях тиняється багато хворих тварин – зайці, лисиці, собаки. Розумів, що так само радіація діє і на людину, а коли «вилізе» на поверхню – це лише справа часу. Щоб менше розносилося зарази, хворих тварин хлопці  вбивали.

30 років тому була тільки одна офіційна версія, чому зірвався Чорнобиль, якої і притримувалися: в результаті  грубих порушень правил експлуатації атомної електростанції.

«Репресовані смертники»

У 1988 році,  коли начальник  черговий раз пішов у відпустку, я знову поїхав у чорнобильську зону. За рік мало що помінялося – людей було багато: міліція, військові, внутрішні війська, вчені… У 88-му було об’єднано 2 підрозділи – Чорнобильський і Прип’ятьський та створено перший спецбатальйон міліції. Це була та ж охорона, тільки  називатися стала по-іншому.

У червні 1989 року командир спецбатальйону тяжко захворів, і мені запропонували поїхати в зону знову. Я розумів, що їду вже не на місяць, а на постійну службу. Звичайно, міг і відмовитися, але знав, що це єдиний шанс  для мене, котрий все життя пробивав собі дорогу тільки власними зусиллями, просунутися по службових сходинках. І я поїхав. Повернувся додому тільки в 1993-му. Точніше, мене винесли із зони на носилках. Та це я забіг наперед.

У 89-му році мій спецбатальйон почав працювати по-новому – «вахтовим методом»: 15 днів міліціонери працювали, потім їх змінювали інші 150 хлопців. По цій методиці, розробленій мною, працює охорона  і понині. Я ж залишався  в чорнобильській зоні постійно, їздив додому в Бровари  тільки на вихідні. У 89-му  ми на зоні трішки обжилися і побудували в казармі сауну для міліції. Була окрема сауна і для керівного складу, де проводили «чисті четверги». Саме на них і вирішувалися найважливіші питання. Не таю – не без випивки, але горілку завозили підпільно.

1990-ий рік запам’ятався масовим мародерством. Цього року мої хлопці затримували мародерів 54 рази.

ЧАЕС. Іванюк.
1990 р. Не постійний склад. Г. Іванюк проводить інструктаж перед заступанням  міліціонерів  на службу.
ЧАЕС. Іванюк.
1990 р. Зі своїми бійцями. Позаду – Чорнобильська АЕС.

Моїми підлеглими були «репресовані» міліціонери із усієї України – «зальотники»: це ті, які  на роботі чимось «проштрафилися» – випивали, побилися і таке інше. Їм керівництво поставило умову: або звільнять із МВД, або повинні їхати в Чорнобиль змивати свою ганьбу «кров’ю». Їхали. Як пізніше виявилося, змили свою «вину» і справді кров’ю: хлопці опромінилися і заробили  важкі, невиліковні  хвороби. Серед трьох командирів, які керували спецбатальйоном, серед  усього керівного складу, які були на той час у зоні, живим залишився тільки я. Та з 2009 року борюся з онкозахворюванням. Як вижив і живу? Тільки завдяки вірі.

Тож  повертаючись до «зальотників». Різні серед них були. Одні – добросовісні, інші, продовжували «залітати» і в мене. Переважно, за п’янство.  За 4 роки  роботи в зоні довелося 6-х  міліціонерів звільнити. Із них одного –  за мародерство, а одного довелося відправити  навіть у психлікарню – як випивав, ставав зовсім неадекватним.

Останній «бій»

1991-ий. Перший рік незалежності України. Звичайно, позначився він і на чорнобильській зоні: значно скоротилася кількість людей – лишилася практично половина –  тисяч 12. Виїхала велика кількість військових, вчених… Їхні «послуги» були вже непотрібними. Цей рік запам’ятався і великими заборгованостями по зарплатах. Але мій спецбатальйон не страждав від цього –  все вдавалося владнати на «чистих четвергах».

Найбільше запам’ятався останній рік моєї служби – 1993-ій. Тоді сталося НП. Це було в неділю, коли я поїхав  на вихідні додому. Поруч із гуртожитком МВС був гуртожиток, де жили пожежники. У неділю пожежники напилися і схопили кухарку та почали тягти її у свій гуртожиток. Це побачив один із моїх офіцерів і відбив дівчину. П’яні пожежники були невдоволені,  тож  пішли  «штурмувати» гуртожиток МВС. Черговий по гуртожитку –  молодший лейтенант –  намагався зупинити п’яний розлючений натовп, та все було даремно. Тоді він застосував зброю: спочатку вистрілив  попереджувальним угору, а коли люди не зупинилася – по п’яних пожежниках.  Двох поранив, і тільки це зупинило розлючених хлопців.

Якби ж пожежники увірвалися у гуртожиток МВС, не знаю, щоб і було, адже там зберігалася зброя. Був суд, довго розбиралися. Навіть сам прокурор проводив власне розслідування. Молодшого лейтенанта виправдали, але з органів звільнили. Я тяжко переніс це НП (а вже мав проблеми із здоров’ям), і одного дня  із зони мене винесли на носилках просто у «швидку».  Я довго лежав у шпиталі і в зону більше не повернувся. Через це ЧП я полковником так і не став. Щоправда, це звання отримав пізніше.

ЧАЕС, Іванюк
Геннадій Іванюк – генерал козацтва Запорізького. У своєму арсеналі має 26 медалей та почесних відзнак за самовіддану службу в розвідці, МВС та Чорнобилі.

ЧАЕС, Іванюк

 

ЧАЕС, Іванюк

Скажу, що мої знання і уміння розвідника в зоні пригодилися. Особливо, знання з психології, які допомагали порозумітися з людьми в різних нестандартних ситуаціях.

Щороку, коли наближається 26 квітня, у мене народжуються вірші, присвячені цій “чорній” даті в історії країни. Цей  рік також не став винятком.

Хлопці, я вас усіх пам’ятаю і люблю. Тримайтеся!

Тридцать лет уже минуло

С тех трагических времен,

Сколько тьмой уже накрыло

Героических имен…

Мирный атом стал военным,

Агрессивным, боевым,

Легендарным, незабвенным, –

Нам пришлось сражаться с ним.

Мы в атаки не ходили,

Ну а он на нас ходил.

Стойко все переносили

И никто из нас не ныл.

Стронций, цезий и плутоний

Нас долбили каждый день,

Нас спасал Святой Антоний

И «водяры» крепкий « хрень».

Потрепал нас мирный атом

Доставая нашу плоть.

Часто крыли его матом –

Да простит нас всех Господь.

Всем, кто еще жив остался

Я желаю долгих лет,

Чтоб болезням не сдавался,

Преумножил Белый Свет.

Чтоб потомкам рассказали

Будни тех лихих времен,

И чтоб те не забывали

Ликвидаторов имен”.

Фото – Микола Кожемяко та з архіву Геннадія Іванюка.