• Сьогодні: Середа, Квітень 25, 2018

Ольга Гончар: “Бровари – це більше, ніж спальний район Києва”

Січень27/ 2017
avatar
Вікторія Оникієнко

Журналістка "Маєш право знати", броварчанка

У вас бувають тижні, коли треба бути у різних куточках країни, або ваш звичний робочий маршрут – це потяг “Київ-війна”? Чи багато ви думаєте про історію міст, якими подорожує й де живете? Чи можете бачити перемоги навіть в суцільній зраді? Ольга Гончар – броварчанка, яка вийшла за межі своїх “персональних Броварів”, і встигає робити безліч корисних для країни речей. Її історія, як і сама Ольга, яскрава, сповнена оптимізму, й варта бути прочитаною. Про декомунізацію, про культурні та мистецькі проекти, про подорожі на Схід України, про активних жінок, і звичайно – про Бровари.

Фото Український кризовий медіа-центр, 2016 р. Київ

Довідка: Ольга Гончар народилася і живе у Броварах, закінчила броварську ЗОШ №1.

Вчиться на аспірантурі у НПУ імені М.П. Драгоманова, за освітою культуролог.

Працює в Українському кризовому медіацентрі менеджером проектів і комунікацій мистецького напрямку. Основним проектом на сьогодні є Культурна дипломатія між регіонами України, у рамках якого останні 2 роки вона працює у прифронтових і звільнених містах Луганської та Донецької областей.

Про себе Ольга каже, що вона завжди “несеться”, що означає – ніколи не сидить на місці. Таке собі життєве кредо “де-не-де, аби не вдома” – це не просто туристичні поїздки, а культурні місії в різні регіони країни, зокрема до Сходу України. Говорити з Ольгою за чашкою чаю можна годинами, а головне говорити про серйозне з надією та надихатися.

Культурні проекти  – про що вони?

“Я працюю у багатьох культурних проектах із цікавими назвами. Самоорганізована ініціатива ДЕ НЕ ДЕ досліджує способи репрезентації історії у публічному просторі та процес декомунізації у різних регіонах України. Сфокусувавшись на урбаністичних трансформаціях під час декомунізації, ДЕ НЕ ДЕ пропонує творче переосмислення радянської спадщини.

“Музей відкрито на ремонт” – проект у Слов’янську та Лисичанську, який направлений на реорганізацію музеїв на Донбасі і Луганщині. Крім того, у рамках проекту відбуваються освітні воркшопи, кураторські виставки сучасних українських художників. Працює “Музейна лабораторія”, яка знімає місцевість за допомогою дрона. 

“Їздець”– (з січня 2017 освітня платформа Nomen) – цікаві екскурсії та освітні події на культурно-мистецьку тематику. Нам захотілося досліджувати свої міста і історію й ми зрозуміли, як мало знаємо про міста, де ми народилися, живемо, видатних особистостей, які звідти родом. Коли ти знаєш – ти можеш це любити, або не любити, захищати, врешті, тобі є за що воювати. Все починається від цього – від знання, а не від маніпуляцій ЗМІ”.

Фото Український кризовий медіа-центр, Київ, 2016 р.

Аспірантура

“Я одна з тих людей, які поєднали свою академічну освіту з роботою. Я педагог, як не крути, це частина мене, я люблю ділитися своїм досвідом і знаннями, тому для мене було важливим продовжити наукову діяльність.

Навчалася на експериментальному курсі менеджменту проектів культури, зараз рухаюся у цьому напрямку. Думаю, ця сфера дуже перспективна, викладачів сьогодні не вистачає, тому мені цікаво зайняти цю нішу. Усе, що ми сьогодні практично здобуваємо завдяки проектам, буде зафіксовано у “теорії” і використано далі у освітній роботі. Мені хотілося б залучати більше людей до діяльності, якою я займаюся, у тому числі шляхом викладання в університеті. Насправді вища школа – це величезний ресурс, який потребує у першу чергу людей-практиків. Тому я вже бачу, як на старості розповідатиму студентам про свої пригоди і вони будуть думати “яка вона крута (сміється).

Оскільки мене часто долучають у якості спікера на лекції, майстер-класи із менеджменту та піару у сфері культури я вже маю певний досвід. На жаль, не встигаю виконувати той обсяг робіт, який я собі запланувала, через перевантажений графік, але це вже питання тайм-менеджменту”.

Фото ГО “Точка дотику”, Київ, 2016 р.

Декомунізація

“Ми працюємо з темою декомунізації у сфері культури й мистецтва. Для мене декомунізація – це не лише перейменування вулиць, міст і таке інше, це насамперед зміна свідомості, дослідження своєї історії. В Україні цей процес відбувається на примітивному рівні, штампуванням “той зрадник, той герой”, відзначається переписування історії, і набуває ознак політичного процесу.

Культурно-мистецька резиденція “Над Богом”, Вінниця, 2015 Фото: Євген Нікіфоров

У часи СРСР було створено багато зразків українського монументального радянського мистецтва. Ми мали таку сторінку в історії України, і стирати її з пам’яті неправильно. Коли приїжджають іноземці, як не крути, їм цікава ця радянська спадщина: хрущовки, мозаїки, будівлі, пам’ятники.

Для мене декомунізація, перш за все, це зміна державних управлінців, більшість із яких наразі ментально лишилася у Радянському Союзі, та реформа державної служби як такої. А також – дослідження історії своєї країни, свого роду.

На жаль, сьогодні декомунізація відігрується на мистецтві і перейменуваннях, не маючи чітко напрацьованої методики, що є мистецьким об’єктом, а що – ні. Тому демонтаж, а здебільшого відвертий вандалізм, пам’ятників, мозаїк, ніщо інше як публічна страта старих “героїв”, а не позбавлення від “радянського” мислення.

Тому ми, як представники мистецької спільноти, робимо все, що у наших силах, щоб опиратися цьому. Ми намагаємося говорити нашими проектами про історію та міфи, про те, що декомунізація – це врешті можливість не лише знайти відповіді на спірні запитання, а насамперед – поставити їх.

Декомунізація – це піти до архіву, досліджувати, ставити запитання, вийти за межі своїх “персональних Броварів”, а не просто міняти одних ідолів на інші”.

Відкриття виставки “ДЕ НЕ ДЕ”, “Тарілка на Либідській”, Київ, 2016 Фото: Дмитро Корєнєв

Робота на Сході України

Може здатися, що доволі недоречно їхати зараз на Схід України зі своїми розмовами і рефлексіями про декомунізацію, а виявилося, що насправді це дуже потрібно. Ми їхали перш за все знайомитися, і якби не війна, я б навряд чи опинилася на Сході, він здавався мені чужим. Завдяки війні там відбулися кардинальні зміни, туди зайшло багато міжнародних організацій, з’явилися центри для молоді, побільшало альтернативних ЗМІ. Я побачила цю кризу і війну як можливість відродження, а не лише як один спільний біль.

Лисичанський дім культури, 2016, фото з особистого архіву

Дуже страшно за молодь, яка там живе. Якщо вона не знайде можливості для самореалізації на своїй малій Батьківщині і виїде, то нічого не зміниться. Є таке відчуття, що ми не можемо повною мірою достукатися до молоді і залучити її до наших проектів. Але треба розуміти, що ця пасивність є по всій Україні. За межами великих міст – це відчувається особливо гостро.

Важливо працювати у регіонах України. Я би сказала, ми зайнялися децентралізацію, до того як це стало просто модним словом. Специфіка східного регіону насамперед у тому, що це міста біля лінії фронту, до них часто просто доїхати складно. Є Інтерсіті “Київ-війна”, у ньому зазвичай їдемо ми, місцеві, Червоний Хрест, військові та міжнародні журналісти. Складність реалізації проектів у тому, що ми працюємо в умовах напівзруйнованою інфраструктури, тотальної недовіри і відчуття зради. Кожен наш проект починається зі слів колег “це не на часі, це нікому  там не потрібно”.

Багато хто думає, що на Сході якісь інакші люди, це так і ні. Водночас – це різноманіття і робить нас цікавими одне одному і світу”.

З демонтованим Ворошиловом, Лисичанський краєзнавчий музей, 2016, фото з особистого архіву

Про Бровари

Я постійно у відрядженнях, тому у Броварах буваю рідко. Це така сама частина мене, як і інші куточки країни. Зрештою, я ходжу тут на манікюр, у перукарню, спорт-зал і сплю. Моя активність починалася у Броварах, ще з часів школи, але коли почався університет і робота, місто перетворилося для мене на спальне місце. Свого часу я була долучена до всіх крутих проектів у Броварах, та ж сама “Афіша Бровари”, різні літературні проекти.

Я думаю, місто могло би бути цікавим для життя у культурному плані. Добре, що є парк “Перемога”, це важливий публічний простір, якби не він, можливо багато людей не перезнайомилися б. Водночас, парк асоціюється насамперед із літаком, навколо якого висять портрети радянських героїв, за якими усі випивають.

Не використаний повною мірою краєзнавчий музей, а “Прометей” ототожнюється з ярмарками і шкарпетками.

Для мене було показовим те, що закрився єдиний вільний простір у Броварах (“Free Space”). Можливо, треба задуматись над тим, якщо у нас є простори бібліотек, то необхідно робити їх більш сучасними.

І знову ж таки, важливим є осмислення свого краю, його вивчення. Коли я починаю розповідати про Бровари, люди реагують на це іронічно. Мене, звісно, це обурює, і я починаю розповідати про аеропорт, про заводи, про вишки, про Макаренка, парк, про Солов’я Розбійника, Шевченка. Тоді виявляється, що Бровари більше, ніж спальний район Києва і “Термінал”.

Фото: Фонд ІЗОЛЯЦІЯ, 2016

Трішки особистого

Моє особисте життя тісно переплетене із роботою. Важко знайти спільну мову із людьми, які не розуміють мого світу і не поділяють моїх цінностей. А мій світ – це моя робота, робота – мої цінності.

Активних жінок постійно намагаються обмежити, мовляв, якщо ти будуєш свою кар’єру, то ти не зможеш, наприклад, бути хорошою дружиною. Це абсурд. Нам дані всі можливості, а на вулиці 2017 рік, і їх треба лише використовувати. До того ж, мене надихає моя наукова керівниця, яка одночасно може бути і мамою, і дружиною, і директором фестивалю та жити між різними містами і країнами.

Вижниця, Чернівецька область, 2016, фото з особистого архіву

Сон – це розкіш, яку я можу собі дозволити, тому я сплю мінімум 8-9 годин. Останні два роки я не відпочивала. Читати вже теж не можу – не можу зосередитися, через це, власне, маю проблеми з науковою діяльність, бо це інший тип мислення, а я постійно комунікую, контролюю багато процесів одночасно і так далі.

Взагалі, масштаб тієї роботи, яку я виконую, починаю  усвідомлювати, тільки коли проговорюю це під час інтерв’ю і лекцій.

Я кайфую від цього, тому хочу йти в університет як викладач і заряджати молодь і студентство цим запалом”.

Фото – Світлана Яцив та з архіву Ольги Гончар