• Сьогодні: П’ятниця, Березень 24, 2017

Марі Редчук: “Любов до того, що ти робиш, і трішки удачі — це і є запорука успіху”

Березень17/ 2017
avatar
Світлана Яцив

Фотограф, кореспондент

Марічка Редчук була броварською школяркою, котра вирішила закінчити київський фізмат ліцей. Згодом стала магістром в Тайвані, а зараз освоює аспірантуру в Німеччині. В свої 24 роки вона знає 5 мов — окрім української, російської, англійської, ще й китайську та німецьку. Це історія не про тяжку працю чи геніальність, це історія про велику любов до справи, якою займаєшся, і трішечки про удачу.

– Марічко, розкажи, як так сталося — ти навчалася в звичайній броварській школі, а вступити вирішила в тайванський університет.

– Так, навчалась я в школі №5 включно до 7-го класу. Але у мене і тато, і мама фізики, тому я успадкувала цю любов до фізики, мені хотілося вивчати її поглиблено. Знайомі підказали гарну фізико-математичну школу в Києві, куди я і перевелась. Там не лише було цікаво, цей ліцей мав угоду з одним тайванським університетом.

Завжди, коли мене питають, чому я полетіла в Тайвань, уточнюю яку версію розповідати: красиву чи правдиву (сміється). Красива версія полягає в тому, що це була гарна пропозиція — контакт між двома учбовими закладами, відразу дають фінансову допомогу, стипендію, не треба перший семестр за гуртожиток платити і тому подібне. Я так далеко не хотіла, подавала документи на фізфак в Києві. Проте, мої друзі, які вже навчались в Тайвані, запропонували через них передати документи, мовляв, не хочеш, не їдь, але якщо тебе візьмуть, то буде тобі приємність.

– А який сенс тайванському університету залучати студентів з України?

– Мабуть, хотіли розширити свою географію. В певний момент вони запитали своїх інтернаціональних викладачів — які в ваших країнах є гарні школи, аби туди можна було направити делегацію. Одним із таких викладачів був наш професор з радіофакультету університету Шевченка, котрий порекомендував кілька шкіл, серед яких була моя київська фізмат школа №145.

Так от приходить мені влітку лист, мовляв, вас запрошено.

– Ти, напевно, відмінниця була?

– Та ні, не дуже. Фізика і математика була у мене сильна, а інше так собі. Тож, приходить лист із запрошенням. Стало цікаво. Питаю дозволу батьків, кажуть, якщо стипендія буде, тоді давай, бо без стипендії дорого, ми не витягнемо. Оце така красива версія, чому я вирішила їхати. А правда була в тому, що там вчився мій хлопець. Він після 11-го класу полетів туди на навчання, а я тоді перейшла лише в 10-й клас. Ці два роки ми підтримували зв’язок, хоча я і думала, що не полечу до того “редиски” (сміється). А тут вже я отримую листа і вирішую вступати.

– Якраз ця версія красива і романтична, хіба ні?

– Ні-ні! Хто ж так кар’єру будує (сміється). Я хочу подавати приклад вільної і незалежної жінки.

– Отже, ти вирішила їхати в Тайвань продовжувати навчання. Не лякала китайська мова? Коли почала її вивчати?

– Ох, тут цікаво було. Зазвичай, на факультетах, котрі приймають іноземців, курси викладають англійською. Це логічно. Але на моєму факультеті виявилось це не так — за весь час було лише три курси англійською, інші китайською. Мені ще пощастило, старші студенти підказали “лайфхак” — приміром, у мене на першому курсі матаналіз був китайською, але можна підписати заяву, що ти береш матаналіз з іншого факультету, а не зі свого. І пишеш причину: “тому що він англійською”. Цікаво, що ще причини, які можна вказати: “тому що він складніший”, але легший брати не можна. Тому перший рік я виїхала саме на тому, що брала англомовні курси інших факультетів (звісно, які перетинались з моїми). Там зручно — всі корпуси поруч, вийшов і за 5 хвилин де треба.

– Як називався твій факультет і що саме ти там вивчала?

– Факультет електрофізики. Це смішна назва, бо немає такої речі, як електрофізика. Але вони хотіли показати, що в них є електроніка, інженерія і фізика — дуже широка теоретична база і практична, типу паяння. Я на бакалавраті вчила більш інженерне — ми там щось паяли, складали піаніно, возились з електронікою. Вже під кінець курсу можна було обрати напрямок: іти в бік програмування чи на щось прикладне. Вже тоді я зрозуміла, що руки в мене криві (сміється), що мені в інженерію не можна, тож вирішила іти в теоретичну фізику. Там я точно нічого не зламаю — навіть якщо щось не правильно вирахую, то це не так страшно, нічого не вибухне і не запалає.

– Так а що ж там з приводу мови? Довго вчила?

– Перші два курси я трохи підучувала з підручником, але все дуже повільно ішло, бо конкретної мети вивчити мову не ставила. Могла собі на базарі щось купити — це й весь мій рівень був. Дехто зі знайомих вже за два роки добре могли спілкуватися з тайванцями. А мені ще ж було дуже важлива вимова, тони. Оце все — сиділа, “довбала”, тому і повільно йшов процес.

На третьому курсі пари були китайською і вже “припекло”, бо подібних курсів англійською на інших факультетах не було. Я трохи страждала, проте підручники були англійською і професори йшли на зустріч, допомагали з перекладом.

Також у мене був період, коли я виїхала з гуртожитку і рік жила в тайванській сім’ї. Це дуже пришвидшило процес вивчення китайської мови. Бо там діти, які не говорять і не люблять говорити англійською. От чим старше, тим вони більш націлені вивчати і практикувати англійську, а діти навпаки. До того ж малеча говорить китайською повільніше, чітко вимовляючи, тож іноземцю простіше зрозуміти. Така робота з дітьми дуже допомогла підтягнути китайську мову. А ще я позаписувалась на конкурси читців та всяке подібне. І поки ти готуєшся до цих конкурсів, то й рівень свій добряче прокачуєш.

Китайська мова для нас не звична, бо у них нема ні родів, ні відмінювання, ні минулого чи майбутнього, ні частин мови. Будь-що може бути будь-чим. У них завжди є інформація “коли”. Якщо в реченні нема такого, приміром: “я не знав”, то вони скажуть: “я раніше не знаю”. У них всі слова, як один склад. Тобто, по суті, щось додати — це як у нас додати суфікс.

– Як ти звикала до Тайваню? Це ж зовсім інша культура. Які цікаві страви дегустувала?

– Деякі люди дуже важко через це проходять, бо підсвідомо упираються, ставляться зверхньо. Вони приїжджають з думкою — моє це правильно, а тут все не те. І в такому стані вони можуть не один рік жити. Я перші кілька місяців теж була така. На все плювалась і все не подобалось — от українська кухня смакота, а тут все не їстівне. А потім починаєш думати більш відкрито, перестаєш судити, ставиш себе на місце тої культури. Вони не переварюють лактозу, так історично склалось, вони їдять паличками, бо так їм зручно. Все індивідуально.

Екзотику не дегустувала. Пробувала качину кров. Страва є така — запікається воно як желе і додається в суп. Воно корисне, містить багато заліза. Мої друзі куштували і змію, чиїсь язики, ще щось, але у мене “руки так і не дійшли”.

– За чим найбільше сумувала?

– За кефіром, молоком, йогуртом, сметаною. Коли прилітала додому, перші три дні так об’їдалася “молокопродуктів”, що аж висипало (сміється).

– Стипендії в Тайвані на все вистачало?

– Стипендії вистачало на їжу, квартплату, якісь дрібнички. Три роки тому це було 250 євро — підвищена магістерська стипендія. Але якщо треба заробити на квиток додому, абощо, то доводилось нелегально підробляти, бо по студентській візі не можна офіційно працювати.

– Які були варіанти заробітку для студентів?

– Є у них таке явище, як “азіатський расизм” (сміється). Якщо ти європеєць, то ти — “біла мавпа”. От у мене розкосі очі, я виглядаю по-азіатськи, але для них я теж “біла мавпа”, мовляв, ніс та риси обличчя — європейські. Вони дуже люблять американців. Всіх підряд, незалежно звідки вони, питають: “а ти зі Штатів?” Навіть хай то буде іспанець чи кучерявий італієць з носом. У них це все модно. Приміром, якщо у нас дівчина просто симпатична, то у них там вже ледь не модель — особливо, коли має світле волосся та світлі очі. Для них це екзотика. Через це вони всі дуже дружелюбні, бо це ж іноземець, треба добре виглядати. Якщо ти заблукав, проведуть куди треба, навіть якщо самим в інший бік.

Так от, був шкільний курс англійської, куди всі батьки “впихують” своїх дітей. І вони люблять, аби там викладали іноземці. Але якщо це фахівець з дипломом — дорого. Та є ж студенти! Хай хоч з акцентом, хоч з Італії, хоч звідки, але якщо говорить англійською — уже нормально, бо ж платитимуть менше. А нам, як студентам, такий підробіток це вже чудово.

До того ж, я під час магістратури отримувала стипендію аспіранта. Реєструєшся по програмі, аби можна було відразу з бакалаврату “перестрибнути” на аспірантуру. Але, якщо під кінець курсу передумуєш іти в аспірантуру, а хочеш отримати магістерський диплом, можна переписатися назад. Отак я другий і третій семестр була аспірантом, а потім сказала: “ой, я передумала” (сміється). Переписалась назад на магістратуру і в останньому семестрі вже здавала на магістра.

– Чому передумала?

– Ну я і не збиралась іти в аспірантуру. Але ж це була вища стипендія! Лише заради неї. Це мені мій професор підказав. Якось підійшов, запропонував спробувати свої сили в аспірантурі, проте я чесно сказала, що не хочу лишатися в Тайвані, що шукаю аспірантуру деінде. Та він сам розповів про цей “глюк системи”, мовляв, не хочеш, не лишайся, перепишешся на останньому семестрі на магістра знов, зате буде вища стипендія.

– Чому в Тайвані залишатися не хотіла?

– Бо далеко від дому. До того ж мені не дуже подобається, як у них викладається освіта. Якось воно по-дитячому. Я була кілька разів на парах в нашому університеті Шевченка — викладач ставиться серйозно до студентів, як до дорослих, до рівних. Він задає їм якісь задачі для вирішення, ідуть дискусії, обговорення. У нас рівень викладання “дорослий”. Саме тому українські студенти відрізняються від інших — інший апарат мислення, вміння пошуку нестандартних рішень.

А в Тайвані це більше схоже на школу було. Екзамен — це задачки по тому, що ти вже проходив, а не щось нове, аби ввімкнути “думалку”. Все якісь “домашки” да тести. Мало такого, щоб “сам подумай”. Якщо це, приміром, курс по експериментам, то там до кожного завдання інструкція — натисни цю кнопочку, подивись, що вийшло та порівняй з оцим. Молодець. Галочка.

У мене не було ні дипломних, ні курсових. Ти просто здаєш екзамени, як в школі, отримуєш листок з оцінками, і все, випустився. Я вже 4 роки навчалася на фізиці, але відчувала себе, як дитина — не знала як ставити експерименти, як формулювати теорію. Правда, в магістратурі було трохи краще. І англійською (сміється). 

– Ти знала, куди хочеш іти далі після магістра?

– Ні. Під час навчання на магістратурі я почала панікувати, що ж робити далі. Там у мене була зовсім теоретична фізика — нейтрино, темна матерія, тощо. Я панікувала і писала всюди, куди могла. В інтернеті просто шукала хоч щось по своїй тематиці. Знаходила якісь групи при університетах з професором і студентами. Іноді писали: “подавайте свої заявки на аспірантуру через систему університету”. Іноді пропонували напряму писати керівнику групи. Тобто університет спочатку хотів згоду від професора, бо аспірант — це вже більше як робота.

Тому я і писала то в групи, то в університети. Багато хто не відповідав взагалі. Багато хто відповідав, що вже нема бюджетних місць або моя тематика їм не підходить. Та якось я написала професору, в якого хоч і виявилися всі місця зайняті, проте він переслав моє резюме своїм колегам. І нарешті мені дали відповідь, мовляв, ти займаєшся детектором, а чи будеш ти на зльоті в Китаї по детектору. Питаю в свого професора, а той каже, що так як в мене теоретика, а не експеримент, то ця тема для мене не основна і я мало що там зрозумію. Я пояснила ситуацію, що хотіла б зустрітися там із професором щодо майбутньої аспірантури, аби вживу поспілкуватись. “Тоді звісно летиш!”, — відповів мій тайванський професор. Так я потрапила в Китай на колаборацію по детектору.

– Що таке “детектор”?

– Є такі частинки — нейтрино. Їх дуже важко зловити і дуже багато фону іде з космосу: всілякі іони, електрони. Ми їх не відчуваємо, але вони постійно крізь нас зараз пролітають. І щоб відфільтровувати ці нейтрино, дослідження треба проводити під горами, де всі ці часточки застряють. Тому саме під горами розташовують детектор — це така велика сфера, в середині якої дуже чутлива рідина. Нейтрино — дуже маленькі частинки, які, час від часу, пролітають через цю рідину, потрапляють на спеціальну решітку, стукаючи об яку, починають світитися. На стінках цієї сфери розміщені датчики, котрі ловлять це світло і далі вже сидять програмісти з фізиками і рахують то все: звідки нейтрино прилетіли, коли, з якою енергією.

Детектор Borexino в Італії

– Тож на конференції, присвяченій детектору, ти зустрілась зі своїм майбутнім професором?

– Так. Це жінка-професор, родом зі Словаччини, але рік тому її запросили в Німеччину. На той час вона мала одного студента і шукала собі в групу ще. Ми зустрілися, мило поспілкувались. Вона каже, якщо будеш в моїй групі, робитимеш те і те, ось публікації по тематиці, почитай, подумай, даю місяць. Я почитала, мені стало цікаво. Бо це саме експериментальна фізика. Ти не сидиш і рахуєш на папірці формули, а от у тебе є терабайти даних з детектора і ти їх аналізуєш. Багато є етапів: є етап зробити детектори світла. Або зробити електроніку, яка з приймача посилає сигнали. Чи програму, яка ці сигнали переводить в якусь інформацію, і тому подібне.

– Для мене, як гуманітарія, це все звучить, як “магія”…

– Кожному своє (сміється). Для мене економіка чи політика, як магія. Говорять, наприклад, гривня падає. Я зразу думаю, хм, падає — це добре чи погано, 1 євро це вже більше гривень чи менше гривень? Мама, сміється з того: “Дитино, сидиш у своїй фізиці, не розумієш таких простих речей.”

– Тож ти зацікавилась цією темою і вирішила співпрацювати з професором?

– Так. Наш дослідницький інститут в Німеччині. Тож зараз я живу там. Сам інститут знаходиться недалеко від міста Jülich, оточений лісом. Це вже і не навчання, це скоріше робота. Якщо аспірантура в університеті — ти там більше як студент. А я в дослідницькому центрі при університеті — у мене ні пар, ні оцінок немає, проте є зарплата, я сплачую податки.

Дослідницький центр неподалік німецького містечка Jülich (Forschungszentrum Jülich)

– Як називається твоя посада?

Студент-аспірант, дослідник, фізика нейтрино. В контракті написано: “студент наймається дослідницьким інститутом, 50% часу очікується від нього на дослідницьку роботу, 50% на власний диплом”. Я в своєму університеті була лише раз, коли документи подавала. Тільки сиджу в цьому дослідницькому інституті, котрий за 30 км від університету.

– Зараз у тебе іде перший рік аспірантури. Подобається навчатися?

– Я змінила тематику з теоретичної фізики темної матерії на цю експериментальну, тому спочатку аж до сліз було багато стресу. Мені кажуть речення, а я не розумію жодного слова, бо про цю фізику нічого не знаю. А співрозмовники забувають, “чешуть” на своєму сленгу, а я сиджу і думаю, що треба все дуже швидко вивчати, в тому числі і мову програмування, яку вони використовують. Але мені подобається. Тим більше, якщо раніше з Тайваню летіти додому 14 годин (суто переліт), плюс додати сюди години пересадки (а пересадок як мінімум 1, а то й 2), то, буває, в Україну діставались лише за добу. Та й дорого — тоді виходило 700-800 євро на дорогу. А зараз дуже зручно: зранку забігла в пекарню, купила німецьких булочок, сіла в поїзд чи на літак, і вже за пару годин вдома: “Мам, привіт!”. І батькам простіше приїхати до мене в гості.

Детектор Borexino в Італії

– Ти живеш в гуртожитку, чи знімаєш квартиру?

– Для аспірантів гуртожитків немає. Бо вважається, що позаяк в тебе вже не стипендія, а зарплата, то має вистачати на кімнату чи квартиру. Неподалік нашого дослідницького інституту знімаю квартиру. До слова, в Німеччині немає детектора, бо тут і гір, як таких, нема. Натомість детектор є в Італії, Китаї.

LNGS – Laboratori Nazionali del Gran Sasso – лабораторія під землею в Італії.

– А робити дослідження ви їздите в Італію? Чи вам просто інформацію передають?

– Це залежить від ситуації. Я от зараз вивчають радіоактивний фон цього детектора, тож просто беру дані, аналізую, щось малюю, даю це комусь іншому, кому це треба. То таку роботу можна робити на відстані.

Так як ми співпрацюємо з Італією, іноді нас посилають “на чергування” до детектора. Так робить кожен інститут. Ми сидимо в касках під землею в кімнаті, де вся електроніка, і слідкуємо, щоб все йшло добре. Раптом щось зламається чи вимкнеться, треба все оперативно лагодити. Замість того, аби наймати людей ззовні, вони вирішили, що студентів же багато, хай “чергують”. У нас в групі три студента, значить, ми маємо там відпрацювати три тижні на рік. А якщо новий експеримент — необхідно відкалібрувати детектор — всім треба туди злетітись і сидіти колупатися в електроніці. Я відразу попередила, що мені роботу для рук краще не давати, бо “аура не та” (сміється).

– Що плануєш робити після аспірантури?

– Хотілося б залишитися в своєму інституті. Єдиний мінус — доведеться викладати. Бо в Тайвані я вже навикладалась у дітей. Це жах. Хоча, можливо, дорослих вчити легше. Моя аспірантура триває 3,5 роки, а потім іде “пост-доктор”. Пост-доктор — це вже робота, більша зарплата. Зараз чистими без податків я отримую 1500 євро, податки платить за мене автоматично інститут. Це половина ставки, але ще додається 15%, в контракті так і написано: “студент отримує 50%+15%”. А якщо ти вже вивчився і працюєш, то відповідно і отримуєш 100% ставки.

Що цікаво, у них є податок на радіо і телебачення, який кожен має сплачувати. Це щоб була свобода слова. Вцілому там все дорожче, ніж у нас. Я знімаю однокімнатну квартирку в Jülich — 300 євро в місяць. І це в малесенькому містечку, меншому за Бровари. Квартири бувають і по 400 євро, тож мені пощастило. Плюс до роботи проїхати на автобусі 15 хв — 1.5 євро. В день 3 євро лише туди назад. Вигідніше вже велосипеда купити.

На велосипеді навколо Jülich

– Чи хотілося б продовжити свою наукову діяльність в Україні?

– Якби ж була така можливість! Зараз зустрічалась із колишніми однокласниками: хтось до бакалаврату вчився тут, а потім поїхав, хтось навпаки – повертається після навчання за кордоном. Багато у кого патріотизм саме до фізики — їдуть туди, де є фізика, де можна нею займатися. А я з 17 років в роз’їздах. Зараз мені 24 роки — звикла до такого ритму. Можна сказати, що я космополіт. Пріоритет у мене зараз такий — займатися фізикою. А якщо не фізикою, то бути в Україні. Бо якщо не фізика, то який мені сенс працювати, приміром, десь у банку, хоч і в Німеччині.

– Німецьку вчити простіше?

– Співпало так, що в Тайвані моя подруга-однокімнатниця була німкеня. Тож з німецькою простіше, ніж з китайською. До того ж, останні два роки зустрічаюся з одним німцем, ще в Тайвані познайомилась. До речі, привозила в Бровари, знайомила з батьками. Мамі сподобався (сміється).

А ще, цікаво, слово “Бровари” співзвучне з німецьким словом, що означає “пивоварня”. І коли чують звідки я родом, посміхаються: “Вау, яка німецька назва”.

INFN – Istituto Nazionale di Fisica Nucleare – інститут в Італії

– Ти вже пожила в трьох країнах — яка різниця в трьох ментальностях, менталітетах?

– На мою думку, Німеччина зі своєю складною історією — це взагалі окрема справа. Вони намагаються бути максимально “не нацистами”. Але якщо це до уваги не брати, то німці мислять глобально і наперед. Вони більш свідомі. Приміром, німці протестували проти стрімкого переведення на зелену енергію. Ззовні це виглядає, наче вони проти сонячних панелей, вітряків і т.д. Але ж активісти наголошували, що це гарна ідея, тільки погано те, що надто швидко робиться перехід на зелену енергію, надто швидко закриваються ядерні станції. Такі кроки треба робити поступово, раптом щось не так піде.

А ще в Німеччині абсолютно на все є своє правило. Наприклад, якщо нема велодоріжки, то поруч буде все розписано — тут їхати велосипеду по трасі чи по тротуару. А на тому перехресті вже може по-іншому буде.

Святкування українського Різдва в німецькому містечку Jülich

Недавно в нашому університеті була історія — на всіх комп’ютерах мала бути встановлена програма, котра слідкує: чи не скачується з інтернету якийсь піратський контент, чи нема вже встановлених піратських програм. І навіть виміряє по часу: як довго та яку програму використовують. Якщо інститут не використовує якийсь додаток, то ліцензію на нього продовжувати не будуть. Все строго. Але людям таке не подобається — де ж приватне життя.

Проте, мені подобається ставлення німців до родини. В неділю ніхто не працює, бо вважається, що цей час треба провести в сімейному колі. В Тайвані, наприклад, діти і батьки немов живуть окремими життями. Батьки з ранку до вечора на роботі, а діти з 7:30 і близько до 15:00 в школі, а потім курси, можуть бути і до 8 вечора. Батьки не знають зовсім своїх дітей, і мене це дуже дивувало.

В Німеччині мені ще подобається сортування сміття: у них є баки для звичайного сміття, переробка, біо, папір. Там дуже чітко слідкують за цим — за календарем приїжджає машина, треба вивозити бак. Або приходиш в супермаркет, купуєш колу, і там певну суму доплачуєш саме за тару. Потім ти можеш прийти знову в маркет, повернути пляшку і спеціальний автомат видасть тобі чек на вартість пляшки. Відповідно, на касі можна скористатися цим чеком.

– Чого тобі не вистачає в Німеччині?

– Української мови. В Тайвані нас було багато з моєї київської школи. А в цьому німецькому містечку, де живу зараз, знайшла лише одну дівчину з України. Іноді з нею бачимось. А ще гумору нашого не вистачає. У нас мова гнучка, тож і гумор класний, з грою слів. А ще в нас дуже красива природа.

– На хобі залишається час?

– Часу не вистачає. Але люблю грати на гітарі, скелелазіння, велосипед, подорожі з наметами. Навколо Тайваню все об’їздила на велосипеді. А в Німеччині ще й дорого все. Тож в основному їм печиво з кавою та вчу мову (сміється). Після китайської вже азарт з’явився до вивчення мов.

Навколо Тайваню на велосипеді

– Твій головний меседж броварським школярам, котрі замислюються про своє майбутнє?

– Я не геній абсолютно і ніколи не була видатним фізиком. Я беру працелюбністю і любов’ю до фізики, а не супер-здібностями. Головне – любити свою роботу. Багато хто думає: “Це для геніїв, я не можу”, або “Ой, це така важка праця, аби потрапити в Тайвань, а потім в Німеччину”. Ну і мені ще пощастило. Пощастило з батьками, зі школою, пощастило натрапити на професора і зустрітися з нею на конференції. Любов до того, що ти робиш, і трішки удачі — це і є запорука успіху.

Фото – Світлана Яцив та з архіву Марічки Редчук